Статистика
|
Каталог статей
Україна, як і Шевченко, - вічна
Україна,
як і Шевченко, - вічна
Робота
учасника ХІІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу
учнівської та студентської молоді імені Т.Шевченка
учня 11-Б класу
НВК «Олімп» «ЗОШ І-ІІ ступенів-гімназія»
смт Ширяєве
Грека Артема
Учитель: Довженко Наталія Григорівна
Незалежна моя Україно… До своєї незалежності ти йшла тернистою дорогою. Колючі терни шматували тіла твоїх дітей, а серця їхні щеміли від болю образ, знущань і принижень. Війни і розбрат довелося винести тобі на своїх плечах. Смерть чорним воронням кружляла над твоїми безкраїми степами. Сумнів і обман не давав тобі випростатися на повний зріст і сягнути небес. Підступність і зрада, голод і холод забрали життя мільйонів кращих твоїх дочок і синів. Страх гонив дітей твоїх нещасних у чужі краї. У розпачі кидали вони тебе напризволяще, шукаючи кращої долі у далеких краях, божеволіли від горя і безсилля свого, йшли брат на брата, а син на батька. Розлилися ріки крові полями і нивами, а голосіння дитяче піднімалося до неба. Той,хто залишився жити, заховав любов до тебе, моя безталанна страднице, у найпотаємніші куточки душі своєї.
Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.
І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись.
Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.
З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія.
У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"
Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.
Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".
Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.
Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.
Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.
Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!
Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.
Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.
Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".
Уже більше двадцяти років проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.
А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.
Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".
У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.
У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.
І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села . З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.
Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці.
Зрозуміло, не від щасливого життя щороку з карти України зникають до тисячі сіл і хуторів. Лише цвинтарі стрімко розростаються, у два-три рази розповзлися за старі межі, йдемо передчасно до ями. До півмільйона щороку. А ще мільйони – і заради шматка хліба, і в пошуку просвітку в цьому житті – подалися в найми по усьому світу. Діти ж їхні при живих батьках зостаються дома сиротами й напівсиротами.
Чому ж так? Звідки це горе? І куди ми взагалі йдемо? Очевидно, і вже давно зрозуміло – не туди. Не тією дорогою. Не за тими керманичами. Бо у них, лідерів нації, влади, у так званої еліти не так крається серце за Україну, за свій народ, як у Тараса Шевченка.
Бо вони, як писав Кобзар, люблять на братові шкуру, а не душу. А ще народна приказка каже: любив вовк кобилу та й зоставив хвіст і гриву. Отакою є, з дозволу сказати, "любов" наших нових господарів життя (як вони самі себе почувають) до свого народу, до своєї країни.
Отака їхня "любов", звісно, не має нічого спільного з тією, з якої починаються патріотизм, національна ідея як така, служіння своєму народові. Отож треба визнати, що саме з відсутності у керманичів держави, бізнесової й політичної еліти національної ідеї, любові до України, яка передбачає й турботу про благо народу, тривають і перманентно загострюються політичні, соціально-економічні, фінансові, газові, бензинові, хлібні, м’ясні, молочні й інші кризи.
Подолати цей безлад, біду і бідність основних верств народу, розбудувати сильну незалежну державу, вийти на цивілізаційно-стовповий шлях соціального прогресу та благополуччя – ось що сьогодні означає любов до України, ось у чому суть національної ідеї.
А що робить для цього влада? Прикрившись ширмою світової кризи, вкупі зі своїми бізнес-патронами, вкотре так пограбувала і заощадження, і скромні доходи населення, як ніхто й ніде у Європі та цивілізованому світі. Якщо хто й сподівався останніми роками, взявши кредити, зіп’ятись на ноги, зажити по-людськи, то тепер згадують Кобзаря: "Добра не жди...".
А ми – "славних прадідів правнуки погані"? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?
Очевидно, нам потрібно змінювати владу, яка не виправдала довіри народу, по-іншому будувати державу й суспільство, за іншими законами. Пригадаймо – за Мудрого князя Ярослава з’явилася на нашій землі "Руська правда" – справедливий закон.
І піднялася, розквітла Русь Київська – найбільша на той час держава Європи, зібрана й охрещена якраз перед тим Володимиром Великим. Було також колись – не стерпів кривди козак Хмель на хуторі Суботові, махнув шаблею від Запорожжя й піднялася вся козацька Україна. І здолала чужу неправду, й здобула волю…
А хіба ми не розуміємо, що настав час писати "Українську правду" – народний Основний Закон? Хіба не ми, не громада, не громадянське суспільство маємо контролювати владу? У козацьких республіках Запорізької Січі та Гетьманської України вся влада була виборною та щорічно звітувала громаді. А хто не справлявся – того на гарматний постріл від влади.
Ще раніш, у Русі Київській, народне віче могло зняти і навіть вигнати з міста будь-якого чиновника, аж до самого князя, якщо вони зловживали владою.
Щоправда, щодо князя існувало одне застереження – за згодою його війська (дружини). Отож, коли у народу і війська були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.
Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої "Української правди". Про це мріяв і Тарас Шевченко, коли ставив питання – а чи діждемося свого Вашингтона "з новим і праведним законом"?
Мабуть, знайдуться серед нас сучасні чи то Ярослав Мудрий, чи то Пилип Орлик, чи то інші мудрики та орлики. Беріться хутчіш за діло, пишіть новий і праведний Основний Закон, бо "народ замучений мовчить" не вічно. Вийде з будь-якого Суботова-Щасливого-Мирного ще один рішучий Богдан – стане за ним новий український Майдан.
Треба і все робити для цього, яким би не був важким щоденний труд і піт. А якщо виникне потреба захистити Україну, то кожен з нас має бути готовим сказати сам собі, як і Тарас Шевченко: "За неї душу положу". Ось у чому повний зміст національної ідеї – не тільки любити Вітчизну, працювати задля її блага, а й бути готовим захистити її, навіть ціною власного життя.
Знову опинилася ти, Україно, на роздоріжжі. Яку дорогу вибрати? Яка з них принесе сподіване щастя і благополуччя, бо втомився вже твій народ від ворожнечі?
Я думаю, що найбільше нам потрібні сьогодні єдність і порозуміння між усіма українцями — ці риси є найдорожчими і найнеобхіднішими для дітей твоїх, Україно. А йти ти мусиш, несучи у серці слова, які вселятимуть надію кожному: "Віра спасе!”
Що може стати тобі на заваді?
Що заважає твоєму народові стати Нацією — волелюбною, освіченою, знаною і шанованою у всьому світі? Чи віриш ти у свої сили?
Я думаю, що ніщо не може подолати прагнення українців до щастя, а кожному з нас треба вірити у себе, тоді упевненішим буде і твій поступ, Україно. І саме нашому поколінню випадає ця складна місія. А для цього мусимо засвоїти уроки минулого, щоб не повторювати помилок і навчитись творити сучасне та майбутнє. Адже ми — діти твої, рідна земле. Хай якими гіркими будуть наші спогади, вони — наша історія, яку маємо шанувати. Недаремно народна мудрість говорить: "Хто не пам'ятає свого минулого, той не має майбутнього”.
Я думаю, що народ з такою багатою духовністю, гіркою, але героїчною історією, повинен почувати себе привільно під рідним українським небом, де легенький вітерець, народжений серед блакитних хвиль морських чи у степовому безмежжі, благословляє на добрі справи кожного.
Так, я прозираю твою щасливу долю, моя земле. Вона, ця доля, омріяна всіма. Але щоразу постає питання: чому? Чому так повільно і важко повертаємося ми до своїх витоків? Чому не чуємо голосу наших пророків? Чому так нелегко йти шляхом правди? Тисячі "чому?” не дають мені спокою. Думаю, розмірковую, аналізую...
Невже є ще десь у світі такий стражденний народ? Але і такий героїчний одночасно. Це ти, моя Україно, виховала таких дужих і високочолих синів: Сагайдачний і Наливайко, Морозенко і Кармелюк, Богун і Залізняк. Моє серце сповнюється гордістю. А десь із глибини підкрадається крапля сумніву: "Де ж їхні могили? Де їхня велич і слава?” Думаю, думаю... Мабуть, нам, українцям, казали напівправду про цих славних лицарів, не раз називали їх зрадниками, аби нам, прийдешнім поколінням, не було на кого рівнятись.
Називали нас "малоросами”, "меншими братами”. А у чому ж наша меншовартість? Хіба ми не такі, як росіяни, німці, французи? Такі ж. Але роками блукали в тумані незнання, долали гори підступності і лицемірства, і нарешті вдихнули на повні груди чистого повітря істини і віднайшли в собі бажання зрозуміти, "хто ми є”, "чиїх батьків діти”. І сповнилися гордістю. Тож сьогодні мусимо пробудити в собі бажання рухатися вперед. Бо якщо молодь не захоче цього, то поступ неможливий, а якщо вогнем горітимуть серця молодих, нічим їх і ніхто не зупинить.
Моє серце кров'ю обливається, а душа потопає у безмежному океані страждань, коли бачу довкола багато людей байдужих, холодних і безсердечних, які можуть, але нічого не хочуть робити заради суспільного добра, тягнуть усе до себе — добробут, чини, успіхи... Чому це так? Невже їм все одно, що станеться з країною у майбутньому? Не розумію я цього, не розумію... Адже Україна варта того, щоб кожен, хто живе на цих благословенних землях, любив і шанував її, беріг і захищав.
Складний час настав для мого народу, йому потрібно вистояти, вибороти своє майбутнє і зміцнити свою державність. Чи вистачить сили у нас згуртуватись у важливий і відповідальний для України час? Кому довірити своє майбутнє, за ким піти? Які моральні й духовні якості повинні мати нинішні поводирі нації, українські державотворці?
Сьогодні дуже багато політичних діячів обіцяють нам щасливе майбутнє одразу. На жаль, Україну більше знають у світі через її спортсменів (і це дуже добре!) і корупціонерів (на жаль!), ніж через те, що є її суттю, або тому, що тут здійснюється мудра державна політика.
Я розумію: наші державні лідери мусять зробити усе, щоб піднести Україну на найвищий шабель розвитку, прискорити процес її опритомнення. Потрібно усім нам, взявшись міцно за руки, зробити упевнений крок уперед.
Господи, благослови ж нас у цю дорогу, адже ми — майбутнє України. Своїми знаннями, працею, здобутками маємо піднести її культуру, своїми досягненнями прославити її. Будьмо гідними своїх предків, любімо рідну землю так, як заповідав великий батько Тарас, бережімо волю і незалежність її, поважаймо свій народ і його мову солов'їну.
Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: "Я так її, я так її люблю…". І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.
Євромайдан вже став подією країни. В неділю ми можемо побачити, скільки тих, кому ця тема близька. За що виходять на вулицю ці люди?
Особисто я на євромайдан прийшов би не за Кокса и Фюлє, не за Єврокомісію, і навіть, не за якісь там підписи на якихось папірцях. Я прийшов би за цінності, якими, я хотів би, щоб ми жили - бо Європа в нас таки почнеться з наших власних мізків. За європейське міське середовище, чисте, затишне і комфортне. За європейську якість НАШИХ продуктів і НАШОГО сервісу.
Я хочу встати кудись повище і голосно прокричати - "Я ХОЧУ ЖИТИ ПО ІНШОМУ! Я ХОЧУ ІНШИХ ЛЮДЕЙ І ІНШІ УМОВИ ЖИТТЯ!"
Скажу більше, мене навіть не дуже цікавить, чи є це все реальністю в Європі. Я хочу, щоб це було реальністю в Україні. Слово "європейський" - це просто такий бренд, усім зрозуміло про що йдеться. І формальні усілякі асоціації я сприймаю як інструменти допомоги реалізувати це все тут, причому нами самими.
На всі ниття ситих буржуа, що по суті придумують собі в постах виправдання нікуди не йти, і сидіти в своїх власних комфортних мірках, своїх тусовках, мафіях, спортклубах, стартапах, бізнесах, і так далі, і переконаних, що от вони то європейці - аякже ж, стільки по європах покаталися, і взагалі, під ноги не смітимо, пішоходів пропускаємо - хочеться сказати таке.
Не смітити і не чавити пішоходів це звісно по - європейськи. Але не це головне. Головне - ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за тих хто поряд, за власні життєві простори, за власний двір, місто, країну. Вона у вас є? Ви щось зробили, відповідаючи за них? Якийсь проект в суспільних інтересах, не тільки власних? Запустили/підтримали/допомогли? Ні? Так може час про це подумати?
Я згоден з тим, що Європи у нас немає перш за все внутрішньо. Але чи не використати цей євромайданівський емоційний підйом для того, щоб змінити себе, масово? Стати активнішими, відповідальнішим, чистішими, сильнішими? Зняти свої совкові окуляри, де ми апатичні, пригноблені жеками, кабмінами, ментами, злі, конфліктні, недовірливі, і подивитися на світ іншими очима?
Ось так я сприймаю це все.
І ще хочу сказати своє слово, звернувшись до рідної неньки-України.
Воскресни на зорі третього тисячоліття, моя страднице Україно! Ти заслужила щастя і благословення під сонцем. Тобі світитиме у віки пророцтво Шевченківське: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля...”.
Нехай шлях, який ми торуємо у майбуття, ніколи не закінчиться і не заросте бур'яном безпам'ятства. Нехай світить у нелегкій мандрівці сонце рідного краю — наш вічний оберіг. Нехай Чумацький Шлях, на який рівнялися наші предки, не водить нас манівцями, а вказує дорогу до добра і правди. Хай червона калина під вікном завжди нагадує тепло рідного дому, де пахне свіжоспеченим хлібом, де лагідними маминими руками твориться казка любові. Хай криниця з чистою водою очищає наші душі від усякої скверни. А в наших серцях завжди нехай пломеніє віра в добро, адже лише добро, любов і духовна краса піднесуть Україну — край мого дитинства, землю моїх дідів і прадідів — до вершин щасливого майбуття.
Вірю: чекають попереду блакитні небеса, ясне сонце осяває твій шлях до добра. Широким степом, уквітчаним червоними маками та синьоокими волошками, лине пісня про щасливе майбуття. Ширяють у високості співочі птахи, радіючи волі, плюскоче весело лісовий струмочок, живуть мирно щасливі і радісні в моїм краї люди…
Світове українство готується урочисто відзначити 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, найвеличнішої постаті в історії українського народу.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення. Мрія Тараса про національне визволення стала реальністю 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада нашої держави ухвалила Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90 відсотків українців підтримали рішення законодавчого органу і сказали „так” незалежній Українській державі. Однак соціальне поневолення, а якщо точніше то соціальна нерівність, продовжує залишатися не вирішеною, надзвичайно гострою проблемою сьогоднішнього українського суспільства. Полум’яні слова нашого геніального пророка, спрямовані на захист власного народу і постійні заклики до боротьби з поневолювачами не втратили своєї актуальності.
В одному з найкращих своїх творів „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” наш славетний поет показує історичні реалії, досить сумні для українців, де він застерігає нас від повторення помилок наших предків:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини?..Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Тарас Шевченко як був могутньою та величавою постаттю української історії так нею і залишається. Бурхливе ХХ століття надавало можливість багатьом українським провідникам спробувати піднятися на висоту нашого Кобзаря, але в кінцевому результаті нікому так і не вдалося стати поруч з ним на цьому почесному п’єдесталі. Історія переконує нас, що величність людини пізнається з часом і наш геніальний поет та художник з честю пройшов це випробування.
І ще одна настанова Шевченка сьогодні актуальна як ніколи: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»
Мені здається, що ці слова повинні стати девізом не тільки для кожного школяра, а й для дорослих людей. Зараз наша країна переживає навалу так званої західної культури, бо те, що приходить до нас, важко назвати культурою. Звичайно, сучасна людина повинна багато знати про те, що робиться у світі, про передові технології, щоб добре почуватися серед представників інших країн. Але ж не слід заради надбань американської поп-культури відкидати все своє, бо так легко забути справжнє коріння і стати чи то «моголами», чи то «сарматами», а саме від цього і застерігав нас великий поет.
Отже, творчість Кобзаря є актуальною й зараз та залишиться такою ще багато років.
Тож прислухаймося до Т.Г.Шевченка, щоб наша Україна не просто жила вічно, а й була незалежною і процвітаючою державою. Навчайтесь і працюйте для зростання її добробуту. І завжди любіть
Ми є нащадки славного Тараса.
Його терни торкнулись й наших тіл.
Народ возвести в націю — не в расу
Огненним словом велетень хотів.
Встеляймо кручу пам’яті щоденно
Освяченими вітами верби.
Держава наша буде суверенна,
Коли з колін піднімуться раби.
Його надії нашими хай стануть
Його поезії ввіллються в нашу кров.
І злоба й ненависть, неначе лід,розтануть,
І ручаями задзвенить любов!
Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави, обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Творчість була для нього не тільки духовною потребою, а й
формою протесту проти царського свавілля. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої слова: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. »
Для генiïв не iснує дати смертi...
Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.
Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Хай обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа:
Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
|
| Категория: Мои статьи | Добавил: lora0303 (20.02.2014)
|
| Просмотров: 1457
| Рейтинг: 5.0/2 |
|
|
